Зелінський Данило
Поліклініка
Мені часто доводиться говорити про безбар’єрність. Розповідати про недоступні будівлі, високі бордюри, відсутність ліфтів чи пандусів. І це важливо, адже без цього зміни не відбудуться. Але сьогодні хочеться написати про інше. Про те, що безбар’єрність – це не лише про бетон, метал чи будівельні норми. Насамперед вона про людей! Нещодавно мені довелося відвідати Державну установу «Територіальне медичне об’єднання МВС України по Житомирській області». Маючи до цього негативний досвід відвідування медичних установ міста, звісно, я звернув увагу на фізичну доступність. Тут є підіймальна платформа, ліфт, достатньо простору для пересування на кріслі колісному, зрозуміла навігація, яка враховує потреби людей з порушеннями зору та слуху. Це саме той рівень, який має бути нормою для кожної державної установи. І, насамперед, чому я опинився саме в цьому медичному закладі, бо необхідно було зробити флюрографію, мені, людині, яка пересувається за допомогою крісла колісного.... І уявляєте!!! Це змогли зробити!!!! Але знаєте, що запам’яталося найбільше? Не ліфт. Не платформа. Не широкі коридори. Запам’яталися люди! Коли до тебе звертаються з повагою. Коли дивляться в очі, а не на крісло колісне. Коли не жаліють, а просто спілкуються на рівних. Коли допомогу пропонують делікатно, а не нав’язують. Коли відчуваєш, що для людей навколо ти, насамперед, людина, а вже потім пацієнт чи людина з інвалідністю. Саме таке ставлення я відчув від лікарів і всього колективу закладу. Щиро дякую кожному, хто своєю щоденною працею створює цю атмосферу. Професіоналізм дуже важливий. Але людяність – це те, що люди пам’ятають найдовше. Окремо хочу подякувати заступниці керівника закладу Оксані Бурлі, до якої ми звернулися з питанням можливості пройти необхідне обстеження. Дякую за відкритість, простоту у спілкуванні та щире бажання зробити так, щоб кожен пацієнт почувався комфортно. Таке ставлення не можна створити наказом чи інструкцією. Воно починається з особистого прикладу керівника, і це дуже відчувається. Часто кажуть, що безбар’єрність – це про інфраструктуру. Я ж дедалі більше переконуюся, що її серцем є люди. Бо можна побудувати доступну будівлю, але залишити недоступним ставлення. А можна створити атмосферу, у якій людина відчуває повагу, спокій і власну гідність. І тоді, навіть, звичайний візит до лікаря залишає після себе не втому чи роздратування, а вдячність. Саме тому я переконаний, що сьогодні не лише цей медичний заклад, а й загалом установи системи МВС є прикладом того, як на практиці реалізовується Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року. Тут безбар’єрність – це не лише архітектура. Це культура. Це повага. Це сервіс. Це людяність. Дякую всій команді за вашу роботу. Саме такі приклади доводять, що зміни в Україні вже відбуваються. І найцінніше в них не нові стіни чи обладнання, а люди, які щодня наповнюють ці зміни змістом.